«Голоси в голові вказували, що робити, супроводжували мене два-три дні. Я боявся, що так буде завжди». «Мені здавалося, що я не підходжу оточуючим і цьому світу. Що вони самі по собі, а я якось збоку». «Я не міг спати по три-чотири доби. Став замкнутим, взагалі не хотів спілкуватися, був роздратованим».
Саме так згадують періоди загострення люди, яким діагностували шизофренію. Кожен із них має кілька років досвіду життя без зривів, госпіталізацій і змін терапії. Шлях до стабільності виявився складним.
Шизофренія — психічна хвороба, яка впливає на мислення, поведінку, відчуття і сприйняття реальності. Її зумовлює дисбаланс нейромедіаторів у головному мозку: в одних ділянках їх бракує, в інших — забагато. Це порушення єдності психічних процесів, а не роздвоєння особистості, як часто вважають.
Симптоми бувають різними. Позитивні додають до звичної поведінки галюцинації, сплутане мовлення чи неадекватні вчинки. Негативні забирають емпатію, здатність отримувати задоволення та соціальні зв’язки. Когнітивні погіршують пам’ять, обробку інформації та аналітичні навички. Хвороба найчастіше проявляється у віці 18–30 років. Люди з таким діагнозом потребують постійного прийому антипсихотиків, соціальної залученості та, за потреби, психотерапії. Це дає змогу вести звичайне життя.
Про свій досвід розповіли Андрій Клименко, Денис і Іван Зінченко. Нині вони працюють і творять в інклюзивній платформі, яка підтримує людей із ментальною інвалідністю: у кулінарному цеху чи художній майстерні.
Шлях Андрія Клименка: від галюцинацій до тисяч картин
Андрій малював із дитинства, навчався в художній школі імені Тараса Шевченка, а згодом вступив до видавничо-поліграфічного інституту Київського політехнічного інституту. На другому курсі почав заробляти, малюючи текстури для комп’ютерних ігор. Жив, як сам каже, «веселкове» життя.
У 2004 році, коли йому було 26, під час Помаранчевої революції з’явилися дивні симптоми. «Я мав стрес через роботу, весь час дивився новини, мало спав, і мені почало здаватися, що я бачу якісь символи. Наприклад, що наш герб — це перші букви імен Віктора Ющенка, Леоніда Кучми і Віктора Януковича. Мені здавалося тоді, що я особливий. Я настільки вірив у себе і ці символи, що хотів усім про них розповісти», — згадує художник, відомий як Бромден.
Його вперше госпіталізували до Київської психіатричної лікарні на три тижні. «Пам’ятаю, мені призначили якісь пігулки, але я навіть не приймав їх. Виписався і забув про цей досвід». Вісім років жив звично. У 2012-му почалася творча криза. Стрес тривав чотири роки. Андрій перестав малювати, втратив роботу, лежав і дивився одні й ті самі новини.
Наприкінці 2015-го стан різко погіршився: у літерах шукав символи, бачив те, чого не було. Найбільше налякали голоси. «Голоси супроводжували мене два-три дні, і це було дуже страшно. Я боявся, що так буде завжди. У мене тоді був дуже важкий стан, соромно навіть сказати, що я робив». На початку 2016-го його госпіталізували на два місяці. Поставили діагноз «параноїдальна шизофренія» і оформили інвалідність.
Після виписки запропонували роботу: ламінувальник цінників, кур’єр. Зайнятість зменшила стрес. Щороку місяць проводив у лікарні для підтвердження інвалідності. У 2018-му сусід по палаті експлуатував його. Андрій намалював цей досвід. Психолог підтримав повернення до творчості: навіть чудовиська — частина внутрішнього світу.
Так з’явилася серія Mental Hospital. «Тоді я часто дивився на роботи експресіоністів і мені наче прийшло прозріння — я поставив емоційність вище за все, і стало легше малювати. Я завершив старі роботи, навіть ті, які почав 10 років до того. А за останні чотири роки я створив понад дві тисячі робіт».
Роботи помітили. Їх показали на виставці в Національному музеї медицини, потім зробили персональну. Там їх побачив засновник інклюзивної платформи і запросив Андрія малювати. «Я був там першим митцем. Як на мене, найважливіше людину з шизофренією повернути у суспільство. Мені пощастило». Відтоді загострень не було. «Зараз життя не видається таким веселковим, яким воно було до хвороби. Проте іноді бувають просвітлення, які стають моментами щастя».
Денис та Іван: від відчуття зайвості до стабільності
Денис ще в школі відчував, що світ чи він сам «не такий». В університеті тиск однокурсників став нестерпним. «Мене все дратувало, і я нікого не хотів бачити». Перше загострення — дратівливість, уникнення спілкування, думки про непотрібність. Госпіталізували, взяв академічну відпустку. Діагноз поставили не одразу. Закінчив університет, працював продавцем, експедитором. «Але мені завжди здавалося, що я не підходжу оточуючим і цьому світу. Що вони самі по собі, а я якось збоку».
Через кілька років стан погіршився. Діагностували шизофренію. «Коли я почув діагноз, то вчергове відчув себе непотрібним, зайвим. Добре, що мав велику підтримку від батьків». Роки між роботою, госпіталізаціями і пошуком потрібних ліків. У 2019-му в кафе при лікарні почув про інклюзивну платформу. Став адміністратором і працює досі. «Тут значно легше адаптуватися і працювати. В моєму житті почалася зовсім інша історія».
Того ж року познайомився з дівчиною. Разом уже сім років. Почав писати. Книга «Щури» вийшла друком, проілюстрував її Бромден. «Не знаю, звідки в мене з’явилося натхнення. Може через дівчину?» Останні сім років без загострень. Дні стали спланованими й наповненими.
Іван Зінченко до 2004–2005 років жив «легковажно». Студентом авіаційного факультету відчув різкі зміни настрою. Став замкнутим, роздратованим, не спав по 3–4 доби. З’явилися розлад харчової поведінки, манія переслідування, параноя, галюцинації. Перед захистом диплому — нервовий зрив. «Ініціаторами госпіталізації були батьки. Ще трохи — і я був би ходячою катастрофою».
Спочатку діагноз — нервовий зрив, потім біполярний розлад, згодом шизофренія. «Для мене було шоком і несприйняттям почути такий діагноз». Закінчив університет, здобув другу освіту юриста, працював системним адміністратором. Боровся з дискомфортом, екстреними госпіталізаціями, змінами терапії. Деякі ліки «буквально вивертали зсередини».
З 2015 року загострень немає. «У мене досі є страх, що знову можуть бути госпіталізації». Діагноз не приховує. Частина друзів мала стереотипи, але з часом самі звернулися до психіатрів. У 2018-му потрапив на роботу в інклюзивну платформу: кур’єр, адміністратор, пакувальник, завгосп. Нині відповідає за закупівлі. «Я тут не стороння людина. Тут завжди присутнє відчуття безпеки. Я сприймаю цю роботу як останній шанс».
Троє чоловіків доводять: за умови лікування, зайнятості й підтримки життя з шизофренією може бути стабільним і змістовним.
Leave a Reply